Державне бюро розслідувань порушило справу про дезертирство, вчинене одним із чернігівських медиків. Мова йде не про цивільного медика, а про людину у військовому званні молодшого сержанта військової частини А3120. Це не звичайна в усталеному розумінні військова частина, а Чернігівський військовий госпіталь, який, як відомо, безперебійно працював під час активної фази бойових дій. Виходячи з інформації, що знаходиться у Витягу з ЄРДР, реальний тюремний термін світить медичній сестрі отоларингологічного відділення Наталії Мазурук. Виявляється, що пані Наталія не така вже й проста медсестра.
Інформація проте, що з початком російського вторгнення Чернігів залишили деякі медики не стала новиною для багатьох, а тим паче для їх колег, котрі залишились вірними своєму обов’язку. Власне, все це – на совісті тих, хто втік, адже вони давали клятву Гіппократа – лікувати і допомагати людям, а от військові медики, окрім клятви Гіппократа, приймали ще й Присягу, тому втеча з військового шпиталю є ні чим іншим як дезертирством, що, природно, прирівнюється до втечі з поля бою. Адже для того він і військовий шпиталь, щоб рятувати життя військових під час війни. Бути разом із своїми солдатами є обов’язком, а не правом військового медика!
Медична сестра Чернігівського військового госпіталю Наталія Віталіївна Мазурук чомусь вирішила, що ні військове звання молодшого сержанта, ні медичні навики, ні фактична військова служба її ні до чого не зобов’язують і в перший же день, як тільки російські військові спробували взяти Чернігів штурмом, вирішила виїхати з міста і покинути службу. Важко навіть уявити що було б з містом і його захисниками, якби її приклад наслідували всі 200 військових медиків, котрі майже безперервно, без нормального сну, освітлення, при обмежених ресурсах практично цілодобово надавали допомогу пораненим оборонцям. Ці люди, безумовно, тримали свій фронт – медичний і тримали його гідно. Як, власне, і більшість чернігівців, котрі допомагали, воювали, пішли добровольцями, евакуйовували дітей, літніх людей, поранених, вгризались у кожен клаптик передової.
Чернігів – місто герой і таким він стало перш за все завдяки людям, що обороняли його. Герої живуть поруч із нами, так само як дезертири та зрадники. Проте, одна річ бути дезертиром у цивільному житті, інша справа – коли ти військовий, від якого залежать життя інших людей. Тому і відповідати за свої вчинки доведеться згідно військового часу. Частина 5 статті 407 Кримінального Кодексу України (а саме таке провадження нині розслідує ДБР) трактується як «Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, вчинене військовослужбовцем» і передбачає реальний тюремний термін – від п’яти до десяти років.
Від п’яти до десяти – за дезертирство!
Це могла б бути дійсно повчальна історія, однак у цій історії не все так просто, як здається, оскільки чоловіком пані Наталії є військовослужбовець Генерального Управління Розвідки Артем Олександрович Мазурук. Розвідник навіть не приховує своїх фото в соціальних мережах, коментує та поливає брудом військових медиків, які залишились вірні Присязі й завдяки яким Чернігів вистояв.
Одна річ – наскільки це етично з його боку, інша – намагання залагодити справу через високопоставлених покровителів, публічні образи військових колег, публікація інформації про місце дислокації та функціонування військової установи. Зрештою, остаточну крапку у цій історії має поставити слідство, а оцінку кожен із нас зробить самостійно.